Зустрілись вранці біля метро Арсенальна. Всюди поліція. Мене можуть одразу підняти. Я готова до того, що нічого не вийде. Ярослав надягає на мене мікрофон-петличку, дістає камеру: “Готова?”
🔸 Перед квітами біля метро Арсенальна:
– Мужщіна! – миттєва реакція.
– Рєбята? Рєбята?! – звертається до мене чоловік.
– Е-е-е, парєнь! Закривайте вітрину! – кричить бабуся.
– Закривайте вітрину! – повторює чоловік. Хтось сміється.
– Можна уйті остюда?! Я зараз мєнтов визову! – я не реагую, – Пошла на х*й отсюда!
– Она в стостоянії.
– Котічок, а чо ти сидиш тут, будь ласка? – я почула стурбований голос бабусі. – Можна я тобі покладу тут малесеньку капєєчку? Ну, шоб всі поклали! – бабуся кладе “капєєчку” у кросівок. Тут я не витримала і засміялась. Так, я розраховувала на агресію, подив, нерозуміння, знущання, насмішки…
Та здивувала мене людська доброта.
– А чьо ти тут сидиш, кицюню, а?.. От чьо ти тут сидиш! – ще раз запитала бабуся і лишилась без відповіді.
Кілька хвилин спокою. На фоні бурчать квіткарки, перехожі кидають коментарі:
– Клас, всє відят, да?!
– Пажалуста, ну піди сядь під забором!
– Вона шо, спеціально тут сидить чи шо?!
– Під забором сядь, а не перед квітами! Мені продавать треба, а вона прийшла сіла!
– Він чи вона? – запитала квіткарка свою колегу.
– А хто його знає, чи то він чи то вона?.. Чи то воно! – сказала бабуся, що бурчала найбільше. Потім вона пропонувала мене відтягнути і врешті-решт прокляла.
– Ви теж не поза парканом сіли, правда? – я почула знайомий голос. Виявилось, що серед фотографів був мій приятель. Він мужньо захищав мене від бабусь.
– Рекламу мороженого хай дєлає! – запропонувала жіночка старшого віку.
– Або натюрмотрів! – підтримала її подруга.
– А ю самі ха? А ю самі хамі? – раптом жіночка заговорила невідомою мовою.
– Да всьо, Галя! Ідьом! – зупинила її подруга…
“Мєнтов” ніхто так і не викликав. Як потім розповідав Ярослав, поліцейські спостерігали за видовищем і посміхались. Адже по факту, я не порушую закон, нікому не заважаю. Та й зі своїми габаритами не займаю багато місця. Загалом у квітах я просиділа 20 хвилин.
🔸 Ми опинились на тій вулиці, де мав би проходити марш. Там уже стояла колонна учасників з портретами і гвоздиками в руках. Я обрала місце у вільному просторі і сіла між людьми. Оркестр грав “Синій платочєк”.
– Почєму ти тут сідіш, дєтка? – запитала бабуся. – Почєму ти тут сідіш, скажи пожалуста?
– Не реагує!
– Может, тєбє помощь нужна? Скажи пожалуста! Скажи, дєтка, почєму ти тут? Тєбє помочь надо в чьом-то? – турбувалась вона…
🔥 Цей перший перформанс я не забуду ніколи – він змінив моє життя. То було відчуття чистої присутності в моменті, довіри простору, всесвіту, собі і людям. Я робила щось справжнє, незвичайне і щире. Коли йшла на цей крок, то йшла у невідоме. Але з невідомого і народжується шлях.
Від першого перформансу і до сьогодні я медитувала у різних місцях, містах і країнах: на ринках і вокзалах в Києві і Одесі, на дитячому майданчику у Тернополі, на Гогольфесті у Вінниці, серед хіпстерів біля нічних клубів Берліну, у сонячній Барселоні, на старовинних вулицях Чорногорії, в аеропорту Мілана і навіть перед індійськими храмами у Делі (що до речі виявилось зовсім не просто) – всього близько 50 місць.
У кожному місці я зустрічаю Подив, Співчуття, Гнів, Агресію, Іронію, Доброту, я відчуваю Прийняття і Байдужість. Це все реакції на медитацію – вона, наче дзеркало відображає те, що всередні. Тиша і Нерухомість кидають вкилк суспільству. Як реагуєш на медитацію ти? Чи справді ми дозволяємо собі і іншим бути такими, якими ми є?
Я вдячна за цей проект і вашу підтримку, яку завжди відчуваю – в коментарях, в словах і просто у вашій присутності поруч. Я мрію, щоб медитація і надалі подорожувала світом, повертала людей в реальність і відкривала серця.
МИ СИЛЬНІ ТОДІ, КОЛИ ПРИСУТНІ.
